Велопохід на Олику-2020

Home/Велопохід на Олику-2020

Велопохід на Олику-2020

Здається, у нас вже зароджується гарна традиція – починати активний велосезон з виїзду на Олику. Там і відстаней великих долати не треба, і побачити можна дуже багато чого цікавого. Охочих до цієї розваги назбиралось аж 16! Географія, між іншим, вийшла нічогенька: Рівне, Луцьк, Олика, Ківерці, Рожище, Оржів, Зоря, Копачівка. З особливою повагою відзначимо групку школярів з копачівської школи у супроводі їхнього вчителя історії Сергія Янішевського. Цього дня вони мали змогу вивчати історію рідного краю своїми очима, вухами, ногами і руками.

Поз’їжджалися, хто як захотів, на станцію Олика, що в селі Дерно, та й вирушили неквапливо по ненасичених дорогах.

Спочатку ми заїхали на залишки древнього городища (XI – XIII ст) біля села Одеради. Колись там було добре укріплене слов’янське поселення. А у XXI столітті вали і рови, рясно порослі кущами колючої шипшини і барбарису, не встояли перед нападом племені кочових велосипедистів. Та й не дивно, бо з оборонного гарнізону був тільки один вгодований заєць.

Далі ми заїхали впритул до Олики, у передмістя, яке називають Турчино. Але звідти ще зробили гак через місце розстрілу євреїв під час II Світової війни і древній Чемерин (відомий з XII століття), з якого свого часу і відбрунькувалась Олика.

В Олику в’їхали біля будівлі синагоги на місці старого єврейського цвинтаря, поруч з княжими ставками. Оглядали Олицький замок XVI ст, костел Петра і Павла XV ст і величний Колегіальний костел Святої Трійці XVII ст. Усі ці олицькі цікавинки і самі по собі просто захоплюють, але нам було вдвічі цікавіше, бо мали щастя слухати розповіді про них від Валентини Харковлюк, яка на історії Олики може втерти носа будь-якому професійному історику.

Прогулянки свіжим повітрям нагнали добрячого апетиту. Під старими деревами біля княжих ставків ми наварили чаю на живому вогні і перекусили усім дружним товариством. З погодою, до речі, нам пощастило: хоч це ще й був лютий, але боги велотуризму не лише забезпечили сухе вікно у череді дощових днів, але ще й сонечко місцями вигулькувало. Та все ж на календарі все ще була зима, тому потішитись біля багаття було не зайвим.

Ми побажали гарної дороги школярам, котрим добиратись додому треба було найдалі, а самі продовжили огляд Олики. На черзі був старий цвинтар з руїнами каплиці, дерев’яна водонапірна башта (їй, кажуть, не менш як 90 років), колонка з іще польського водогону, єврейська школа, руїни міських будинків… Так, на відміну від Замку, двох костелів, Луцької брами і Стрітенської церкви це не є пам’ятки архітектури національного значення, але це все ж неабиякі туристичні перлинки, і нам було дуже цікаво слухати про їхню історію від пані Валентини.

З Олики ми виїжджали через село Залісоче.

Саме там розташовані вже згадані вище Луцька брама (XVII ст) і Стрітенська церква (XVIII ст).

А ще там на місцевому цвинтарі все ще стоять стіни дерев’яної церквочки, ймовірно, з 1820 року.

Дошки там прибиті кованими цвяхами, так що нема сумнівів – вона справді дуже стара. А її стан дуже навіть невтішний. Як і у дерев’яної водонапірної вежі, як і в ряду інших будівель. Тому, якщо вам це цікаво, треба їхати в Олику без зволікань. От «волинський тунель кохання», тобто зелений тунель з дерев обабіч радзивіллівської майже столітньої «трилінки», ви вже точно ніколи не побачите. Ці дерева нещадно вирізали цієї зими.

А тунель був справді дуже мальовничий. Ось фото, як «Біла Ворона» по ньому проїжджала у 2017 році.

Волинський “тунель кохання” у серпні 2017 року.
Репортаж про похід 2017-року тут.

Закінчився похід поблизу села Кадище. Дехто своїм ходом покотився на Оржів і Зорю, решта електричками роз’їхались на Рівне, Ківерці і Луцьк. Але дороги не закінчуються ніколи, вони нас чекають.

Невеликий фільм про нашу поїздку:

Leave A Comment