Підкамінь і замки “Золотої підкови”

Home/Підкамінь і замки “Золотої підкови”

Підкамінь і замки “Золотої підкови”

Склад команди:
Вікторія і Андрій з Луцька,
Оксана з Колок,
Оля і Антон з Рівного,
Микола з Зорі,
Віктор з Клеваня,
Михайло з Рожища,
Вітя, Таня і Олег з Ківерець.

Цього разу “Біла Ворона” набралась нахабства і попросила трьох учасників нашого походу – Андрія, Оксану і Олю – написати звіти, кожен про один день походу. Тому далі – слово їм. Лише підписи під фото -наші. Почне розповідь Андрій.

День перший, 12.07.2019 р.

© Андрій Мельник

В кожного цей день починався по-різному, бо добиралися ми на старт походу з різних місць. В мене ця доба почалася десь за північ, смс від Віки, що треба зустрітися не о 5.45 ранку, а о 5.30, бо ще, чого доброго, не встигнемо на електричку в Ківерцях. Ну 5.30, так 5.30. Приїхав я щоправда хвилини на 2 пізніше й ми вирушили з Вікторією своїм ходом на Ківерці. Добралися без пригод, хвилин за 20 до відправки і ще встигли поснідати (Дякую Вікторіє за бутери й турботу про те, щоби я ні на грам не схуд протягом усього походу). Під’їхали Таня з Олегом, Оксана та Вітя. Почали вантажити ровери до вагону і їх раптом підхопили дужі руки, як виявилося – це теж наш співпохідник – Михайло, та ще пан Петро з Ковеля, який вже давним-давно мандрує велосипедом, цього разу він їхав до Рівного, а далі – на Одесу великом, прикольний чувак, вже має купу внуків, а мандри не відпускають.

Дісталися ми до славного містечка Здолбунів, де здійснили пересадку на Львівську електричку, вже майже в повному складі. Не встигли толком рушити, як поїзд зупинився, я припустив, що хтось зірвав стоп-кран. Вже потому дізналися, що то були наші роверисти, бо Миколі двері руку затиснули, доки він вагони рахував… Але все обійшлося добре, правда на другий день походу, здається, на одному з чарівних горбочків (матері їх ковінька ті горбочки 🙂 ), підіймаючись, Микола спересердя згадав ту подію першого дня, мовляв, краще б не зривали того стоп-крана :). 

За неквапними розмовами, приблизно за три годинки, потяг довіз нас до славної станції Кути, де й розпочалась, власне, наша мандрівка.  Вивантажилися з вагонів, і пороззявляли роти – вдалині (а видно було ой як далеко) височів Олеський замок.

Дорога до Олеського замку


Красиво. Нас зустрів місцевий хлопець Богдан на ровері, який виконував функцію такого собі гіда-провідника місцевими дорогами.

Олесько. Фасад монастиря Капуцинів

Якість залишків асфальту була така собі, але 11 бравих роверистів і роверисток, як ті коні, що засумували за волею,  жваво рвонули вперед. Легке занепокоєння викликало лише форсування траси Київ-Чоп, де бензиново-дизельні коні носяться як з переляку, але група велосипедистів швидко й без втрат переїхала на інший бік траси і рушила до Олеського замку.

Перше, на що звернули увагу в Олеську – це залишки монастиря капуцинів (Завершене будівництво в 1737 році, архітектор – Мартин Добравський), досить занедбані, але непогано збережені. Там зараз виставка з фондів Олеського музею «Фарфор, фаянс, скло» (А чо не порцеляна? Хто зна…) .

Наша група на у подвір’ї Олеського замку

На вході до замку довелося заплатити по 60 грн з дорослого, внуків війни в списку пільгових категорій не виявилося. Я зауважив, що мав би пільговий квиток, якби взяв посвідчення про власну багатодітність :-).  Олеський замок – ще та цікавинка (від 1327 року), чимало ікон 15-17 століть, підземелля, меблі 18-19 століть, два поверхи виставкових залів.

Наші дівчата в замку “клеїлись” до місцевого вельможі (фото – Микола Доценко)

А Микола прикупив собі титул князя і чималий земельний наділ
Олесько. Інтер’єр

Спустилися й взялися підобідувати, благо поруч кілька столиків і невеличка кафешка, де можна придбати чай і до чаю, правда борщу, як віщала табличка, не було.  Навіть довелося поласувати розплавленим шоколадом, сонечко починало потрохи припікати, хоча погода для мандрів випала просто ідеальна – без вітру й задухи.

Олеський замок. Вигляд з іншого боку

Через село гайнули до траси, а нею – до Підгірців. На під’їзді до замку, мабуть усі зрозуміли суть назви – горбочок виявився такою собі гіркою, довелося більшості з нас вибиратися наверх, ведучи наших залізних коней в руках.

На пагорбі між Олеськом і Підгірцями

Але це того таки вартувало – Підгорецький замок – унікальна пам’ятка історії і архітектури,  палац з досить потужними укріпленнями бастіонного типу.

Підгорецький замок

© Вітя Савицький
Вид на церкву Блаженного Миколая Чарнецького

Квиточки тут по 50 грн, зате до самого палацу можна під’їхати на ровері. При вході до замку і біля його стін – невеличкий сувенірний ринок. Попри нашу неалькогольність, я і Вікторія, спокушені місцевими продавчинями провели міні-дегустацію місцевих наливок (вартують 120 грн за 0,5 л., все місцевого виробництва). Спокушена Вікторія не змогла стриматися… і придбала вишнівочку…

У цьому поході ніхто ні секунди не нудьгував )

В замку – така собі експозиція картин, але зовні є що подивитися.

Дуже цікавою є будівля костелу навпроти замку, особливо колонада перед входом до нього – таке враження, що ти потрапив в Італію.

Церква Блаженного Миколая Чарнецького та новомучеників УГКЦ (фото – Вітя Савицький)

Кілька хвилин на закупи і гайда до давньоруського городища Пліснесько, де сьогодні розташований «Підгорецький, здавна іменований Пліснеський монастир Отців Василіян, заснований в 1180 році» – віщає табличка, правда трохи лукавить, бо в 2017 році василіяни святкували 400 років від свого заснування, очевидно, тут був православний монастир. Сьогодні служби проводять в храмі Благовіщення Пречистої Діви Марії – 18 століття.

Онуфріївська церква Підгорецького монастиря (фото – Андрій Мельник)
Монастир. Чудодійне джерело – на ніч воно “пересихає” 😉 (фото – Андрій Мельник)

Хоча територія монастиря виглядає дуже круто – впорядковано, чисто і дуже тихо, місце ніби створене для того, щоби відійти від мирської суєти й присвятити себе служінню Богові, але це як хто бачить. Біля монастиря до нас пристав якийсь приблудний хлоп, що вдавав з себе місцевого, але виявилося, що він і в Луцьку працював, я його швидко «розкусив» і тому лишив віщати іншим колегам, які постраждали більше від його розповідей. На Вікторію пробував спокуситися один з монахів, але де він – а де наша Віка :).

За метрів триста, а по прямій й того менше Олег віднайшов файне місце для стоянки (хм, як в кам’яному віці, блін), на узвишші і просторе. Правда невеликий крутий підйом, ото якби пішов дощик – була би атракція – спуск з велосипедами, а так – круто вийшло. Поруч з монастирем – тече джерело (ми так думали), але монахи на ніч «джерело» вимикають :). По частинках сходили до води й привели себе в порядок, хтось не встиг до вимкнення води. Поставили табір, розвели багаття, почали куховарити й ділитися враженнями. В мене взагалі якесь дежа вю, чи не єдиний похід, де я взагалі!!! Взагалі – Карл! – не мав жодного відношення до приготування їжі (нє, прибрехав трохи, пік мнєско, але то ніц), ні дров не носив, ні вогонь не палив – от сиджу тепер й думаю – а такого неробу ще з собою візьмуть люди?! Зате молов язиком чимало, повністю відпрацьовуючи прізвище :).

Табір серед диких високих трав. Готується вечеря.

Не знаю як кому, але частина людей «скрипя зубами» погодилася дегустанути трохи калганівки та вишнівки. Бо ровер і алькоголь якось мало сумісні, але якщо в якості ліків – то трохи можна, мабуть :). Віка дістала балончик з американським «дустом» і комарі вмерли в радіусі 300 метрів, горів вогонь, плавно лунали розмови, теплий вітерець заколисував мандрівних роверистів і роверянок (до речі, до нас вже на місці ночівлі приєдналися рівняни – Антон і Оля, ну Антон – хлопець як хлопець, а Оля – дівчина – кров з молоком, як гляне – то охохо, але це мене не туди заносить :)). Словом ви ще не були у велопоході з Білою Вороною? То саме час, життя – воно одне. Ну про намети і що в них було – історія традиційно замовчує, але вижили всі і навіть дуже вижили, але це вже був День 2.

Андрій

День другий, 13.07.2019 р.

Золочів – камінь-триніг – Підкамінь

Інформаційні флаєри для учасників. Сфотографовано напередодні походу

Ранок другого дня видався погідним. Підйом – за графіком. Сніданок, дякуючи «Білій вороні», гарячий та вчасний. Слід зазначити, що в частині обідів-перекусів команда неухильно дотримувалася графіка. Як, врешті, в інших пунктах також. Благо, на початку походу кожен отримав флаєр з розкладом і розпорядок дня був під пильним контролем велосипедистів.

Так от, запашна трава в пояс, яка радувала пахощами напередодні, вранці зіграла злий жарт – окремі намети не встигли просохнути від рясної роси, довелося згортати тенти вологими. Зате, за народним прогнозом, була надія, що день буде сухим. Забігаючи наперед скажу: прогноз не справдився, дощик таки заловив нас в дорозі.

Намети ледь визирали із високої трави. Квест: знайди на фото 4 намети

Оцінюємо ситуацію: до Золочева і назад маємо їхати тим самим шляхом. Вирішуємо баули залишити десь в Підгірцях і таким чином полегшити собі життя на найближчі 38 кілометрів. Перекус, ремкомплекти і найнеобхідніші речі запаковуємо на велосипеди, великий багаж намагаємося прилаштувати в ближніх будинках. Стукаємо в перший, де ворота оздоблені хрестами і у дворі стоїть розп’яття. Чому описую так детально? Бо речі на зберігання у нас там не взяли! Допомагати мандрівникам – не їхня ціль. Відмовка – «у нас тут багато дітей». Не знаю, чи із злодійських сімей ті діти, чи місця забракло… але господиня з іншого обійстя люб’язно дозволила поскладати баули на дивані під накриттям.  Ситуація викликала чимало жартів: гадали, скільки грошей бабуся виручила за наше б/в туристичне спорядження, якщо за нашої відсутності продала його на OLX?

Весело котитись з гірки…

Жваво крутимо педалі вгору-вниз, роззираємось на широкі поля довкола, примічаємо якийсь режимний об’єкт із величезними чашами (для передбачення погоди?), минаємо місця для купання (може, на звороті буде шанс скупнутися?).

Центр космічного зв’язку біля Золочева (фото – Михайло Лук’янчук)

Золочів. Симпатичне таке містечко. В центрі триває реконструкція, площа розкопана, але на вулицях людно. І банкомати є, і магазини, але ми першим ділом – в замок. Несподіванка: квиток без екскурсії коштує 90 гривень, у супроводі екскурсовода – 150. Немало, як на мене, за українськими розцінками.

Золочівський замок. Вид із рову на один з бастіонів

Година на оглядини саме цього замка – небагато. Упродовж віків замок служив як фортеця, королівська резиденція, панська садиба, в’язниця, навчальний заклад.

Золочівський замок (фото – Михайло Лук’янчук)

Ошатні доглянуті клумби. Частково збережені вали і бастіони довкола. Китайський палац, у якому розміщено музей східних культур.

© Михайло Лук’янчук

Підземелля із виставкою ліхтарів та архітектурних елементів, привезених з львівських вулиць та будівель. Великий палац, де у численних залах розмістилися експозиції, що розповідають про історію замку, про місто Золочів та регіон, серед експонатів – картини, інтер’єри, зброя, скульптура. Вражає розповідь про трагедію радянських часів – енкаведистами тут закатовано 649 полонених, адже ще з австро-угорських часів замок слугував в’язницею.

© Михайло Лук’янчук

Золочівський замок найбільш доглянутий із відвіданих нами. Гроші на реконструкцію виділяли меценати, депутати. Для огляду він відкритий близько 15 років тому. Видно, що і зараз про нього дбають. Варто побувати тут.

Золочів. Збір коштів на продовження походу. 🙂

Ще одна велична споруда в місті привернула нашу увагу  – костел Успіння Пресвятої Богородиці.

Золочів, Успенський костел (фото – Михайло Лук’янчук)

На лавочках неподалік ми й пообідали, милуючись акуратними клумбами й вуличками, на яких встановлено оригінальні парасолі та стенди імовірно з туристичною інформацією (не приглядалися).

Вулички Золочева

Залишаємо Золочів та крутимо назад у Підгірці. Злива посеред дороги заганяє нас під велике дерево. Також запрошуємо до себе самотнього велосипедиста, що мандрує у протилежному напрямку (пізніше наші колеги зустрінуть і сфотографують його у Здолбунові). Чоловік цікаво розповідає про свої мандри, отже часу не гаємо даремно.

Жіночка, що прихистила наші речі, повернула все без проблем (OLXу роботи не було). Той шлях, по якому вчора дерлися вгору, сьогодні пролетіли менше ніж за годину – бо вниз і з вітерцем. Повернули до Підкаменя і виїхали на польові дороги. По дорозі з’їли морозива і сфотографували табун в’єтнамських свинок – дуже колоритно вони виглядали.

Свинки (фото – Андрій Мельник)
Гарненькі горбочки по дорозі до Підкаменя

Вже й день до вечора. А ще ж камінь-триніг шукати! А по графіку – перекус. Поки команда нарізала ковбасу, а старшини опитували місцевих трактористів, Олег зганяв на гору у пошуках того містичного каменя. Довго шукав. Знайшов. Пройшовся під ним. Сфотографував. Але вирішив, що ми не пошкребемося туди – надто крутий підйом, ледь видима стежка і дощик, що знову починав накрапати…

Триніг. Висота – біля 3 метрів. Поруч з ним бере початок річка Стир.
А вже за кілька кілометрів – цей струмочок, який ледь видніється за корчами. Це – річка Іква.

В магазині села Накваша вирішили закупитися на вечерю. І такою галасливою була наша юрма в тому магазині, що продавця заплутали зовсім. Він, розчулений, презентував жіноцтву по пляшці «Моршинської», пригостив вафельками і навіть сфотографувався з нами на пам’ять.

Наші дівчата у Накваші (фото – Андрій Мельник)

А от продати рис нам забув – пакет, який ми так довго вибирали (довгий чи круглий? Може є пропарений?) так і залишився лежати на столі, не дійшовши до прилавка. Вранці наступного дня ця міні-пригода нам відгукнеться – але то вже зовсім інша історія. А другий день завершився тим, що стали ми табором на ставках (околиця с.Підкамінь), дозвіл нам дав власник. Воду привозили від джерела неподалік. Каменя-велета дивитися уже не пішли. Варили вечерю, розмовляли і рано повкладалися спати.

Оксана

День третій, 14.07.2019 р.

Трохи стривожені незвичними місцями, наші велосипеди тулились купкою між наметами

Наш лагідний спокійний ранок був затьмарений несподіваною новиною: за таємничих обставин ми забули в магазині рис, який мав би нагодувати учасників велопоходу третього ранку. Раптова метушня у пошуках їстівних припасів принесла свої плоди: по різних сумках і казанах знайшлося чимало краму, із якого ми нашвидкуруч приготували мівінно-кускусово-рибно-консервний суп, вражаючий своєю простою, невибагливістю і смаком.

Наш незмінний фахівець з харчових технологій Вітя пильно прослідкував, щоби супу всім дісталося порівну…

Вітя – адепт гомогенної маси у тарілках. Весь похід ми безуспішно намагались його перевиховати

Після сніданку ми неспішно спакувалися і знову вирушили в дорогу – досягати нових вершин J В лісі знайшли чималі зарості малини дикої, якою ми поласували. Добре, що в цих краях немає ведмедів, і нікому було скласти нам конкуренцію 😉

Далі ми втрафили до геологічної пам’ятки ерозійних останців морських рифів Товтрів або Медоборів Сарматського віку в околицях с. Підкамінь (підглянуто у вікіпедії), яка вражає своїм спокоєм. Напевне, цей Камінь, як жива істота, хоронить в собі багато секретів прадавніх часів, що зробили його мудрим і розсудливим, і він випромінює це в навколишнє середовище… Якщо комусь забагнеться душевної медитації для спокою душі, радимо вам сюди навідатися..

Чортів камінь

Навколо Каменю ми знайшли грот.

Грот біля Підкаменя. Висоту видно на фото, довжина – метрів 40. І він наскрізь перетинає гору.

Неподалік розташований психоневрологічний інтернат в мурах колишнього Домініканського монастиря, перші згадки якого датуються ХV ст. Нам навіть дозволили прогулятися по подвір’ю, але надовго лишатися там ми не хотіли, бо невдовзі місцеві жителі мали виходити на прогулянку, і ворота у Великий Світ зачинялися..

Стіна і башта монастиря у Підкамені

Ще за N кілометрів дороги, ми прибули до Бродів, де встигнули оглянути Велику бродівську синагогу – кам’яну споруду  XVIII століття і Бродівський замок – фортифікаційну споруду XVII—XVIII століття (тут у мене враження не дуже позитивні через занедбаний стан споруди, тому описувати не буду. Або ж, якщо написати, я би зробила це так: «Кажуть, що все створене прагне до забуття, і тут це відчувається якнайсильніше»).

Велика синагога у Бродах
Бродівський замок
Бродівський замок. Інтер’єр 🙁
Якась освітня будівля у Бродах

Електричку ми чекали за смачним і веселим перекусом…

Оля

Відеозвіт з походу

Учасники походу

Оксана
Віка
Андрій
Михайло
Вітя
Оля
Віктор
Антон
Микола
Олег і Таня

Треки маршруту

День 1-й

День 2-й і 3-й

Стисло

  • Учасників походу: 11;
  • тривалість у днях: 3;
  • Відстань: 145 км;
  • Відвідали: Олеський замок; Підгорецький замок;
    Церкву Блаженного Миколая Чарнецького та новомучеників УГКЦ у Підгірцях; Підгорецький монастир; Золочівський замок; камінь Триніг; Підкамінь (так званий Чортів Камінь, грот, монастир); Броди (Бродівський замок, Велика синагога).
  • Що ще можна відвідати поблизу: село Білий Камінь з костелом Внебовзяття Пресвятої Діви Марії; липу Богдана Хмельницького (неподалік від села Сасів); витоки Стира та Ікви (між ними біля 4 км); Почаїв і Почаївську Лавру.

One Comment

  1. Вітя Липень 19, 2019 at 9:27 am - Reply

    Бракує описів замінування електирчки Броди-Здолбунів, злої Віки, яка розчарувалася в рівненському козаку (чи козаці? а може й козакові..), але потім все ж подобрішала та повеселішала на пивзаводі Рівень)

Leave A Comment