Озеро Ухове. Сімейні пригоди

Home/Озеро Ухове. Сімейні пригоди

Озеро Ухове. Сімейні пригоди

Склад команди: Ніка, 6 років, і двоє батьків (Таня та Олег) у супроводі.

Обладнання: один добре нав’ючений велосипед під Танею, один злегка навантажений велосипед під Олегом і ранебаут під Нікою, причеплений до татового вела. Що таке ранебаут – ґуґліть самі. Скажу тільки, що нерідко дитинці доводилось крутити педалі і за себе, і за батька, тобто, за мене.

На передньому плані ранебаут Ніки з татовим велосипедом. Далі – мамин вел.

Електричкою з Ківерець доїхали до станції Голоби.

Голоби. Вокзал і водонапірна башта.

В Голобах є кілька цікавих об’єктів, але ми їх оглядали раніше, тому цього разу без зволікань подалися в супермаркет, щоб купити необхідні харчі. Звісно, всі продукти покувати по велоторбах зручніше вдома, але коли треба тягати навантажені велосипеди у вагон і з вагона, тоді хочеться, щоб вони були якомога легшими.

Отож скупились, дали біля супермаркету коротеньке інтерв’ю зацікавленому нашою групою чолов’язі, та й стартували. Вже через 500 метрів звернули з насиченої траси на польову дорогу. Це була глиниста пересушена грунтова дорога обабіч кукурудзяного поля. Кукурудза була ще досить юна, а земля така тверда, що цілком можна було їхати прямо поміж рядами. Виглядало доволі ефектно.

По дорозі помітили цікавий пагорб. Зупинились, бо Ніка вирішила, що його треба підкорити. Виявилось, що це курган. Але хто його насипав, на табличці, на жаль, не було написано.

Вид з кургану біля села Радошин

У селі Радошин ми зупинились, щоб Ніка змогла проінспектувати дитячий майданчик місцевої школи, а ми – наповнення магазину. Ніка особливих претензій не мала, а от мене спіткала невдача: магазин (єдиний на село) був зачиненим на обідню перерву. Про це мене сповістив чоловік з групи, яка сиділа поруч в бесідці.

– Але якщо вам треба пиво, то у нас тут ще є! Хотя я бачу, що спортсмен, то, мабуть, не по пиво прийшли.

Так що поїхали ми далі. Далі йшла гравійка. Вельми неприємна для велосипедів штука. Особливо, для добре навантажених. На кожному камінчику здається, що камера може віддати богу душу… Але відстань лишалась невелика, так що ми не дуже потерпали, навіть при досить сильному зустрічному вітрі. Щоправда, трохи напруги додалось тоді, коли Ніка оголосила, що хоче спати. Ще зовсім недавно вона подорожувала у велокріслі, тож спокійнісінько солодко спала, як тільки їй цього хотілось. А якби вона за такою виробленою роками велотуризму звичкою заснула на ранебауті, могла б телепнути на дорогу прямо на ходу. Тому решту дороги до озера розважали і підбадьорювали дитину всіма правдами й неправдами.

Але коли поміж деревами заблищало плесо озера Ухового, сонливість миттю вивітрилась.

Озеро Ухове. Некупальний рибацький берег.

Знайшли гарну місцину для нашого табору, поставили намет та й взялись до діла: купались, відпочивали, купались, відпочивали, купались…

Довгоочікуване озеро!

У перервах між цими виснажливими заняттями варили чай і вечерю, ходили по дрова.

Ніка малює і слідкує за порядком у таборі

Між іншим, про дрова. Біля пляжу, який розміщений на східному березі поруч з дитячим табором, дров нема. Саме там кубляться не тільки діти з табору (яких ми, здається, навіть не бачили, зате добре чули пізно ввечері, про що ще буде окрема мова), але й шашличники. Так що все виїли. Дрова привозять з собою. Але я їх, звісно, знайшов. Просто не треба лінуватись. Ну а ще є деякий досвід, тож трохи знаю про поведінку дров, про їх місця переховування і шляхи міграції.

Вечеря. Дитинка вже просто хоче наминати, а тут ще позувати змушують…

Була приємна несподіванка. Коли ми варили собі вечірню кашку, до нас наблизилась пара зі словами “Ну я ж казала, що це Олег Миколайович”. ) Виявилось, що тут відпочивала вчителька фізики з Ковеля – Леся зі своїм супутником. З Лесею ми перетинаємось раз на рік по роботі. І вона, і її супутник (чиє ім’я на мій сором я забув) – дуже приємні і привітні люди. Ми з задоволенням потеревенили біля багаття. А ще він провів мене до покладів дров від зрізаної липи, що остаточно вирішило енергетичну проблему.

Захід сонця на озері Уховому, село Уховецьк.

Ви спитаєте, а як там комарі? Дехто лякав нас ними ще перед виїздом. Ніякої біди не було. Їх виявилось аж ніяк не більше, ніж у нас біля дому. Так що з ними ми домовились. Гірше було з дітьми з табору. Була субота і у них допізна гриміла дискотека. Але нам “муляла” не так гучна музика, як репертуар. За всі не менш як три години гулянь прозвучала лише одна (буквально!) україномовна пісня. Все інше – російською. Це, вибачте, якийсь незбагненний для мене пиздець. (((

Феєрверк )

Вранці відсипались. Встали пізно, чаювали, купались, готували сніданок…

Ще безлюдний пляж озера Ухового. Там далі видно човни рибалок.
Чорний і обсмалений казанок Білої Ворони. Не всяку каструлю ми використовуємо вдома так часто, як цей казанок.)
Грали в дитячі карти.

Мене таке життя дуже втомлює, тому я поїхав покататись. Подався на північ – через село Кричевичі до Кричевицького озера. Виявилось, що це озеро – дуже сумне видовище. Воно повністю обгороджене сіткою, в’їзд перекритий ланцюгом з замком і охоронцем.

Озеро Кричевицьке

Так що я там не затримувався.

Кричевичі. Церква Різдва Пресвятої Богородиці, 1823 рік.
Кричевичі. Таких хаток там багато.

Повернувся до своїх дівчат.

Поки мене не було, дівчата забабахали ось такий замок! З оборонним ровом і драконом в підйомному мосту

На пляжі було вже багато-багато народу.

Вода вже зовсім скаламучена. На кілька фоток вище можна побачити, якою прозорою вона була вранці.

Майже всі компанії смажили шашлики чи просто напихалися не надто здоровою їжею. Намет був тільки один – наш. Ми ще обідали, пили каву, купались… Але паралельно доводилось збиратись.

Намет вже частково складений. Він виглядав зляканим посеред цих любителів шашликів

Нарешті все спакували, навантажили на велосипеди, прибрали за собою площу, на якій стояв табір, і подякували місцю, яке нас прихистило. В дорогу!

Проїхали якихось 500 метрів і… сталась аварія. Я почув схвильовані вигуки моїх дівчат і звук падіння. Поламалось кріплення тандемної штанги ранебаута, на якому їхала Ніка. Переламався гвинт кріплення. Ніка, разом зі штангою і колесом упала на землю. На превелике щастя ми ще їхали по ґрунтовій дорозі і на зовсім малій швидкості. Ніка лише трішки збила колінце і відбулась легким переляком. Ми з Танею злякались більше. Цього ми просто не передбачали. Той гвинт був трохи зігнутий, але ми не думали, що все може так обернутись.

Причина аварії.

Спочатку я трохи запанікував, бо не уявляв, як викрутитись з цієї ситуації. Таня перша зметикувала, що ексцентрик з кріплення сідла майже ідентичний до того, який кріпив штангу. Я використав його. Нікине сідло, правда, зайняло найнижче положення, і крутити педалі їй було практично неможливо. Але їй після аварії вже й було не до того.

Далі у нас був вибір – їхати назад вже знайомим маршрутом на Голоби, або – кращою дорогою, але з великим трафіком – по трасі Київ-Варшава – до Ковеля. Після деяких вагань вибрали друге. Думаю, на краще.

Їхали без особливих пригод, от тільки змучена непростим днем Ніка невдовзі сповістила, що засинає. Тоді нам довелось зупинитись і пройтись кількасот метрів пішки, щоб дитина збадьорилась. Цей прийом довелось використовувати кілька разів. На щастя, ми виїхали з достатнім запасом часу.

Вже у самому Ковелі з нами сталась приємна несподіванка: нас наздогнав добрий знайомий і відомий у Ковелі спортсмен Сергій Панасюк. З ним ми їздили і на річку Дурницю, і на озеро Засвинське, і в Дермансько-Острозький національний парк, і на марафон “Світанок Світязя”. З такими людьми дуже приємно часом зустрічатись. А коли це несподівана зустріч у дорозі – це тим більше приємно.

Біла Ворона і Сергій Панасюк, Ковель.

Після короткого обміну новинами і планами на майбутнє, ми все ж роз’їхались своїми дорогами. Далі у нас був Ковельський вокзал і вже нескладна дорога електричкою до рідного міста.

Олег

P. S. На хвіст – звіт від Тані про те, скільки грошей ми витратили на цей дводенний сімейний відпочинок на озері.


Я обіцяла написати про витрати у цьому поході. Так от 191 грн. пішло на продукти в перший день. Пшеничну і рисову крупу ми взяли з дому. Досвід показує, що у селах крупа на вагу не продається. І тоді доведеться купити кілограм і потім викинути, або возити зайвим тягарем з собою. Тому краще каші купувати вдома відповідно до місткості казанка. Наш малий солдатський казанок з кришкою міряється так: насипаємо у кришку крупу, це і буде норма на його літраж. Думаю, що це було передбачено виробником, але ми самі до цього прийшли.

Купили шоколадку 100 гр., хліб, помідори, булочки, печиво, консервовані бички, сардельки, стегно куряче гриль, яблука, бамбукові трубочки для малечі.

Плюс кілька зелених цибулин з дому, кілька маленьких морквин, зелений горох, огірки. У селах також важко знайти овочі, не скрізь, але буває. Цибуля, морква є у кожного на городі, тому в магазинах цей товар не популярний.

Також пригадала про дефіцит на молоко у Маневицькому районі, коли дитині було менше двох років, ми не могли у селі знайти пакетоване молоко, бо воно також не є популярним товаром у селі. Тому, якщо збираєтесь подорожувати з дитиною, то запасіться сухою сумішшю для малечі.

Каву-чай також брали з дому з розрахунку на два дні, щоб не возити зайвого. Олії для страв 50 мл. відлили у пляшечку також вдома. Ще Ніка подумала, що то сік, і трохи сьорбнула))).

На електричку у перший день витратили 52 грн.

На другий день ми докупили на 48 грн: помідори, палички з сюрпризом для малечі (треба їм також щось цікаве в поході, в паличках попався маленький ліхтарик), вафлі.

Електричка коштувала на зворотній дорозі 64 грн, бо сідали ми трохи далі через форсмажор із тандемом.

Разом на дводенний велопохід з доїздом електричкою для двох дорослих і шистирічної дитини у нас пішло: 239 грн. на продукти і 116 грн. на квитки в електричках = 355 гривень за все. Як показує наш досвід, чим більше недосвідчених туристів у поході, тим більше грошей іде на харчі. Туристи з досвідом схильні витрачатись на спорядження, а не на харчі.

Звісно, на дводенний велопохід з дитиною можна потратити і 2-3 тисячі гривень. Харчуватися у кафе, накупити купу продуктів і перетворити відпочинок на обжорство. Хто раз чи два на рік вибирається у походи, то так і практикує, а хто у поході кожен тиждень, то вже має досвід у витратах.

Таня


Стисло

Основні пункти маршруту.
День 1:
Голоби, Радошин, Мар’янівка, Уховець. До Радошина – пристойна в суху погоду польова дорога з невеликими ділянками піску. Після Радошина – неприємна для велосипеда гравійка. Трафік відсутній. Трек: https://www.strava.com/activities/2493379568 Відстань: 24,5 км.

День 2:
Соло-виїзд на Кричевицьке озеро: Уховець, Кричевичі, Кричевицьке озеро. Дорога переважно погана. Гравійка і місцями пісок.
Трафік майже відсутній. Трек: https://www.strava.com/activities/2493378788 Відстань: 29,5 км.
Дорога до Ковеля: Уховецьк, Волошки, Ковель. Міжнародна траса Київ-Варшава. Дорога дуже добра. Трафік доволі великий. Трек: https://www.strava.com/activities/2493367036 Відстань: 21,5 км.

Про озеро.
Гарний купальний пляж з пісочком і повільним набором глибини – біля дитячого табору. Прямо біля нього або трохи збоку, поміж тополями і березами, можна ставити намет. По дрова треба ходити трохи далі. Наприклад, північніше. На картинці нижче показане місце табору і місце, де кубляться рибалки. Там дрова знайти легше, але купатись не так добре. Південніше від озера – село. Воно досить велике, так що магазинів не бракує.

By | 2019-09-14T18:43:44+00:00 Червень 30th, 2019|Велопохід, Велосипед, велотуризм, Волинь, туризм|0 Comments

Leave A Comment