Подорож у минуле

Home/Подорож у минуле

Подорож у минуле

Власне, не можна сказати, що небеса не слали нам знаків: хмари збирались кілька днів і прогноз погоди був непроглядно похмурим… Та все ж про те, що проллється кров, ніхто не міг подумати… Але все по порядку.

Хто колись збирав людей у похід, той знає, як це часто буває:
– Підеш зі мною в похід у Супермісце на Мегарічці?
– Вау! Звісно! Все життя мріяв там побувати. А коли?
– Післязавтра.
– Післязавтра… Вже?.. От якби ти раніше сказав… В мене післязавтра страшно невідкладна зустріч з чоловіком дочки моєї свахи.

Ну так от щоб не почути такого від наших друзів у відповідь на запрошення прокататись справді цікавим маршрутом, оголосили ми про свої наміри ще тижнів за три до події. Так що скасовувати чи переносити – це було б якось не тойво… А зголосилось, крім нас з Танею, аж двоє: Аліса і Володя. Чи то погоди народ злякався, чи маршруту, чи на морі воліють шкваритись…

Втім, всупереч прогнозу, погоду ми забезпечили дуже навіть нічогеньку: хмари турботливо затуляли нас від палючого сонця середини літа, так що спеки не було. Вирушили десь о пів на дев’яту з Ківерець. Подивились на в’їзд до шахтних пускових установок балістичних ракет з ядерними боєголовками Р-12 між Сокиричами і Озером. Там нині училище з підготовки патрульних поліцейських, так що простим смертним зась. Крім цієї ракетної бази, на території Ківерцівського району було ще дві: під Журавичами, де тепер пункт тимчасового перебування іноземців (з колючим дротом і чемними, але невблаганними охоронцями, з якими я спілкувався років два тому) і під Тростянцем, де не спромоглись нічого побудувати, а просто лишили на поталу мародерам і дикій природі. От туди ми й поїхали.

З траси Луцьк-Ківерці-Маневичі ми звернули на ще цілком пристойну “бетонку”, якій вже, здається, з півсотні років.

Зо три кілометри бетонних плит з невеликими прогалинами між ними. Коли по них їдеш велосипедом, колеса видають ритмічни звуки “гуп-гуп… гуп-гуп… гуп-гуп…” – точно як у останньому вагоні потяга. Люблю цю дорогу. Вже втретє туди їздив. Думав, що як і раніше, вона не охороняється. Але саме на в’їзді на неї, коли ми зупинились з невинним наміром пофоткатись, пролилась перша кров. Нас обсіли цілі хмари здоровенних осатанілих комарів, які прямо клацали зубами. Найбільше їм припав до смаку саме я – з моєю першою групою крові, у велошортах і футболці. Дуже скоро мої литки були рясно поцятковані червоними плямами. Алісиним ногам теж добряче перепало. А Таня тішилась, що полінувалась побрити ноги, і через це мусила вдягнути штани.) Володя, певно, теж не брив – був у джинсах.)

З огляду на обставини, військову базу ми оглядали не дуже ретельно. Окрім тієї бетонованої доріжки там майже нічого не лишилось. Якісь окремі купки битого бетону і цегли, щось схоже на ями чи котловани ти й усе. З однієї з чималих ям утворилось майже непомітне в густих чагарях озерце. Коли я туди продряпався, десь з його берега здійнялась велика сіра чапля, а з плеса – качечка. Ще там не бракує слідів бобрової роботи. Дівчата трохи паслись ожиною, а мені на місці не сиділось і я всіх переконував, що милуватись тут нічим (я ж там був вже втретє, намилувався й раніше, коли не було тих комарів, розміром з колібрі і апетитом крокодила). Нарешті поїхали. По дорозі зачепились ще й за чорничну галявину. Взагалі ягід там було багато, але приїжджати туди краще добре підготовленим, найкраще – в лицарських обладунком, з щитом і мечем. А наші мирні двоколісні коники вивели нас у село Яромель.

Воно маленьке, майже безлюдне, чимало старих покинутих дерев’яних хаток.

За селом надовго застрягли біля аличі.

Ягоди були крупні, яскраво-жовті, дуже стиглі і солодкі. І ніяких комарів! Недовго постояли ще під яблунями саду перед Домашовом. Яблука, на жаль, ще не дозріли, тому ми їх не ображали.

Ще трохи дороги через поле і ліс (подекуди дорогу перебігали гриби). Ось і Трохимбрід. Трохимбрід, Трохимброд, Трохинброд, Софіївка – колись це містечко називали по-всякому.

Там жило кілька тисяч мирних людей. Кажуть, це було єдине в світі за межами Палестини містечко з суто єврейським населенням.

Їх усіх знищили нацисти у 1942-му. Разом з містом. Там не лишилось нічого. Абсолютно нічого.

Про Трохимбрід Джонатан Сафран Фоер у 2002-му написав роман «Все ясно» (Everything Is Illuminated), за романом у 2005-му був знятий фільм з Елайджею Вудом (Фродо) у головній ролі. Варт почитати і подивитись. І з’їздити на те місце теж варт. Просто там побути і помовчати.

Ще кілька кілометрів лісу – і ми в Городищі. Щойно в’їхали в село, як полив теплий, але рясний дощ. Природа люб’язно чекала, поки ми виїхали з лісів і знайшли прихисток у якомусь закинутому приміщенні; колись там, мабуть, було щось типу колгоспної контори.

У кімнаті, де ми сховались разом з нашим транспортом, була купа битої цегли і уламки дошок. А ще вирвана “з м’ясом” розетка. Володі чухались руки довести, що там нема напруги. Результатом став сніп іскор від короткого замикання. Ніхто не постраждав, трупик їжачка там лежав ще до нас. Але наявність оголених дротів під напругою у цій закинутій будівлі нас здивувала. Подумалось, що не зле було б взяти у поїздку електрочайник чи бодай кип’ятильник.

У місцевому магазині купили все необхідне для обіднього перекусу, але перед тим ще оглянули старезні дуби на валах середньовічного городища.

Ці велетні просто вражають: дядькам понад півтисячі років, вони пережили не одну війну, десятки людських поколінь і ще невідь-що, і тепер мали повне право зі своєї висоти дивитись на нас гордо і зверхньо.

Хай ростуть ще й до тисячі. Я люблю дуби, вони дуже гарні, а такі старі – тим більше.

 

За кілометрів два від Городища, де посеред поля теж ростуть дуби-красені, є залишки покинутої ферми, де розікрали ще не всю цеглу і метал.

Там знайшли бесідку, яку ми з Танею помітили ще минулої осені (Загублені в лісі).

Бесідка стала нам прихистком від ще однієї хвилі дощу. Варили чай і каву, обідали, оглядали околиці, мочили ноги у маленькому ставочку. Дівчата чистили пір’ячко, сушили взуття і шкарпетки. Подальший маршрут знав тільки я, тому не витрачав часу на такі дурниці.)

Далі ми знову заїхали у дикий ліс Цуманскою Пущі, і там почався справжній хардкор. Ґрунтова, розбита важкою технікою дорога була розквашена кількаденними дощами. Переважно доводилось іти пішки, часто – вбрід через калюжі, бо густий, зарослий чагарями ліс не давав простору для маневрів.

І знову з усіх усюд злетілись люті комарі. Наші дівчата проявляли дивовижну стійкість і витривалість. Мене навіть ніхто не матюкав (але коли хтось з них був у мене за спиною, було трохи стрьомно).

Вибрались на урочище Майдан. Після нього дорога була краща, переважно гравійна. Там вже можна було мчати зі швидкістю 15 км/год.) Коли Аліса їхала, поли її білої сорочки (під погоду, мабуть, підбирала)) розвівались, як крила білої ворони. Щоправда, після усіх цих калюж і багнюки, то вже стала якась чорно-біла сорока. Комарів там було трохи менше, та й укуси їхні видавались не такими дошкульними… в порівнянні з укусами ґедзів, яким неважко було наздоганяти нас і на такій швидкості.

У тому місці – здорове-е-е-е-енна ділянка, дуже добротно обгороджена. Десь там мисливські господарства, розплідники для тварин чи щось таке. Самі тварини не забарились. Ми спокійно собі їхали, а тут нам на дорогу виходить пара козуль чи оленів. Подивились на нас, та й пішли собі в хащі. Здається, там їх чекало ще кілька їхніх друзів. Незабаром помітили якихось копитних і по інший бік загорожі. Якби там іти неквапом і тихенько, можна було б побачити і нафоткати багато цікавого.

На десерт – ще трохи найглибшої багнюки по дорозі до Котова.

Вже при самому селі вибрали глибоку і чисту калюжу, трохи скупали велосипеди, протерли взуття, викрутили шкарпетки…

Далі був асфальт. На залізничній платформі Пальче порадились і вирішили решту шляху здолати електричкою, бо жвава автомобільна траса після усіх наших ґрунтово-болотяних пригод – це вже нудно.

Щоб веселіше було чекати потяга, Таня пригадала (чи вигадала…), що у цей день – іменини Володимирів, та й спрямувала Володю до найближчого магазину по пиво. Нехтуючи забороною на вживання алкоголю у громадських місцях, ми жлуктили пиво з залізних кухлів. Саме в той чай навпроти нас зупинилась зустрічна електричка, і пасажири душного вагону з заздрістю і цікавістю витріщались на нашу брудну, але явно задоволену життям четвірку.

Олег

Наш маршрут:

Leave A Comment