Озерянські перлинки

Home/Озерянські перлинки

Озерянські перлинки

Трохи втомились від усіляких колективних заходів… Навіть від добрих друзів часом хочеться утекти.) Тому поїхали самі. Щоб і покататись, і нові дороги розвідати.

Поїхали до озер поблизу сіл Пересіка, Сушибаба і Озеряни. У тих краях ми бували взимку, але пішки і, зрозуміло, змогли побачити мало. Цього разу осідлали улюблені велосипеди.

О 7-й ранку вже вивантажились з електрички на платформі Любитів. Проїхались берегом Любитівського озера.

Озеро Любитівське. Село Любитів.

Озеро Любитівське. Село Любитів.

Тісне сусідство з селом накладає свій неминучий відбиток: гуси, худоба, автівки… У воду ми не заходили, але якось воно й не вабило купатись.

"Біла Ворона" біля клубу села ВоронаТрохи осторонь від нашого маршруту лежало село Ворона. Нам, Білій Вороні, давно кортіло туди завітати.) Власне, це село було однією з причин для вибору саме такого маршруту.) Була мрія зробити фото біля дорожньої таблички “Ворона”. Не було такої таблички. Обмежились фотографуванням вивісок місцевих ФАПу, школи і клубу.

Перша зупинка у нас була запланована в Рокитниці, у місцевому магазині-кафе, куди ми вже заходили на каву взимку. Були там трохи по восьмій. Попри робочий час з 8:00 до 20:00 заклад ще не працював. Тому ми оглянули величні руїни прямо через дорогу. Колись це був клуб. Але як на село з менш як чотирма сотнями мешканців він був просто вражаючим: два поверхи, колони, ліпнина… Як ми потім довідались, ще років 18 тому клуб був цілком “у формі”. А коли з нього вивезли крісла, місцеві сприйняли це як сигнал “можна!”. Менш як за рік винесли весь метал і дерево, яке становило хоч якусь цінність. Навіть плитку з подвір’я хазяйновиті люди переселили десь на свої двори. Напис “Death” і графіті з павутиною тепер дуже влучно вписуються в інтер’єр.

Руїни клубу у Рокитниці

Руїни клубу у Рокитниці

Коли магазин відчинився, ми підкріпились кавою з солодощами, потеревенили з уже знайомою з зими продавчинею і поїхали далі, по дорозі сфоткавши ще й церкву, якій, здається, вже понад 400 років.

Церква у селі Рокитниця

Церква у селі Рокитниця

Поле за Рокитницею в цю пору дуже мальовниче: волошки і маки. Особливо маки. Їх цього року якось аномально багато. Таня у своїй червоній футболці просто губилась у них.)

Біла Ворона у червоних маках

Біла Ворона у червоних маках

А ще на тій польовій дорозі ми сполохали зайчиська. Загледівши нас він пострибав собі, не надто поспішаючи, прямо вздовж дороги, навіть не ховаючись у траву. Так, ніби просто по своїх важливих заячих справах.

Поле за Рокитницею

Поле за Рокитницею

Після поля, лісу і ще раз поля ледь вгледіли непримітну доріжку до озера Пересіка, яку проґавили взимку (вона просто була притрушена снігом). Поруч з озером стояв невеликий табір з машинами і вагончиком. Це були люди з якихось недалеких околиць, “свої” для цих місць. Ми з ними трохи погомоніли, оглянули і сфоткали озеро. Воно гарне, але береги зарослі і не дуже придатні для купання.

Озеро Пересіка

Озеро Пересіка

Потім провідали мальовничу хатинку поруч з селом Пересіка. Вона маленька, але досить чиста і доглянута. Виглядає – як з казки.

Хатинка у селі Пересіка

Хатинка у селі Пересіка

Біля озера Гнялбище (воно ж – Данилове) цієї зими ми ночували. Тоді воно було прикрите кригою, на кризі було чимало рибалок. Цього разу нікого там не зустріли. Зайшли на пірс, помилувались дуже прозорою водою і мальовничими берегами. Олег навіть скупався. Вода дуже приємна. Але береги всуціль зарослі очеретом, так що купатись можна тільки з пірсів, коли вони не зайняті рибалками.

Озеро Гнялбище (Данилове)

Озеро Гнялбище (Данилове)

Зовсім поруч – озеро Погоріле. Береги ще більш зарослі, тому виглядає більш диким.

Озеро Погоріле

Озеро Погоріле

Бачили пірс, але вже не стали до нього їхати, бо там хтось рибалив. Та й комарі вже так нас загризали, що хотілось швидше виїхати з лісу.

Повернулись у село Пересіка. Там ми поповнили запаси води і стали шукати магазин. Спочатку пробували зробити це самотужки, бо ж село-то крихітне, неможливо пропустити якусь вулицю. Не вдалось. Стали розпитувати місцевих. Жінка з кошиком чорниць і промовисто чорними губами спрямувала нас аж у кінець села, до колишньої школи. Знайшли ту школу, але ніяких ознак магазину не виявили з жодного боку. Довелось знову розпитувати місцевих. “А там він, там. А я відкіль знаю, чи вони будуть… Я їм не сторож“. Відчинила магазин жіночка з інших дверей, сусідка. Хліб був явно не з цього тижня, аж дзвенів при постукуванні.:) Тому ми обмежились майонезом і якоюсь булкою, яка хоч трохи вгиналась під натиском пальців.

Пересіка. Конспіративний магазин

Пересіка. Конспіративний магазин

Лісовою піщаною дорогою доїхали до озера Пісочного.

Озеро Пісочне

Озеро Пісочне

Воно гарне, але придатні для купання місця майже повністю окуповані двома базами відпочинку. Лишався тільки невеликий клаптик непоганого пляжу, біля якого товклось чимало вже не дуже тверезого люду. Тому ми там не затримались. Не наш формат.

Місточок поблизу Пісочного

Місточок поблизу Пісочного

На озеро Болотне не їздили, здається, воно зовсім дике. А поворот на Бережисте (або Бережне) якось просто проскочили. Вже й їсти хотілось, і комарі діставали… Потім трохи шкодували, бо воно, кажуть, чи не найгарніше з тамтешніх озер.

У селі Сушибаба (назва-то яка цікава!) потеревенили з місцевими, розпитували про принади навколишніх озер. Свідчення були трохи плутані, непослідовні, а часом і суперечливі.) Місцеві зовсім не завжди спрямовують туристів туди, куди хотілося б. У них свої уявлення про красу.

Заїхали на озеро Перевирське, воно ж – озеро Олеандри. Гарні пірси, водичка з синім відтінком, непогані береги, але дно, здається, трохи мулисте. Чимало відпочиваючих, навіть стояло кілька наметів. Там можна купатись, але на ніч ми б там не ставали.

Озеро Перевирське (озеро Олеандри)

Озеро Перевирське (озеро Олеандри)

Поїхали до озера Озерянського, прямо до берега котрого притулилось село Озеряни. На це озеро у нас були великі надії, бо люди з сусідніх сіл казали, що там зручно таборитись навіть з наметом, що гарний пляж, та ще й сосновий ліс. Озеро справді гарне і чисте, попри тісне сусідство з селом. І пляж непоганий. Але дно все ж трохи мулисте і з водоростями. Так що місце для купання, фактично, тільки одне. І обіцяного лісу прямо біля озера не було. Але ми купались, обідали, грілись на сонечку, намагаючись підрівняти характерну велосипедну засмагу.

Озеро Озерянське

Озеро Озерянське

Поки обскубували місцеву нічийну вишню, до нас як вітер примчав добре знайомий велосипедист з Луцька – Ігор. Як виявилось, він навіть їхав тією самою електричкою, що й ми, але виходив у Ковелі, і маршрут його проходив майже тими само озерами, що й наш.)

Потім через поле і ліс грунтовою дорогою під супровід легенького і навіть приємного дощику їхали до Солотвина. За ним – довга і нудна трясучка по гравійці до Майдану і Нового Мосиру. Та ще й гусеничні трактори зробили з тої гравійки справжню пральну дошку. Для велосипедистів приємного мало.)

У Новому Мосирі на роздоріжжі коротка нарада:
Олег: “Ну що, наліво, до Голоб, де почекати години 3-3,5 до електрички, попиваючи пиво, чи направо, до траси і за дві години своїм ходом будемо вдома?”
Таня: “Ха! Були ми вже в тих Голобах. Нема там що стільки часу робити. Шуруймо додому, до дітей!”.

У Свидниках ще випили чаю-кави з морозивом і печивом, а невдовзі вже й були вдома.

Трек маршруту (клікабельний):

By | 2018-06-22T09:33:37+00:00 Червень 17th, 2018|Велозаїзд, Велосипед, велотуризм, Волинь|0 Comments

Leave A Comment