Двоє в зимовому лісі

Home/Двоє в зимовому лісі

Двоє в зимовому лісі

Розповідь.

Елекричка Здолбунів-Ковель пришвартувалася в Ківерцях точно за розкладом. У вагоні душно, шибки каламутні, кольору іржі, людей відносно небагато.

Таня та Олег примостились у третьому ряду сидінь, почуваючи себе досить невимушено, стали прилаштовувати громіздкі туристичні рюкзаки. Електричка рушила, поскрипуючи старими лавочками і брязкаючи дверима тамбура при кожному повороті.

Таня попорпалась у речах і дістала книгу, яку нещодавно купила. Олег втішився, бо думав за час поїздки трохи подрімати. Але радість тривала не довго: дружина під враженнями книги час від часу зачитувала цікаві на її погляд уривки і очікувала емоційної реакції і від нього.

Але Олег, не маючи змоги поспати, ліниво поглядав то на Таню, то на гурт підлітків з запахом нікотину, то на літню пару з цифровим фотиком, то на бродячих торговців: дідка з цілющими травами (“Для печінки помічне і від грижі добре…”) і жінку зі спеціями (“Всиплете в кострулю з борщем і всьо!”).

Зупинка Любитів. Вийшло тільки двоє: чоловік і жінка з пузатими рюкзаками і лижною палицею у руці. Рушили до траси у супроводі чорно-білого котика, який незабаром відстав, не нанюхавши в рюкзаках нічого цікавого.

Дорога на розчарування Олега виявилася добротною трасою, замість ґрунтової, і по ній досить часто їздили машини. По проїжджій частині йти було слизько і небезпечно, тому доводилось тулитись до краю дороги, де сніг ще не перетворився на лід.

Автомобілісти дивилися з подивом на двох притрушених і в буквальному і в переносному значенні, які сунули пішки невідомо куди. Дехто дружньо посміхався цим двом дикунам в полі. Мимо ані хат, ані дерев – пустир… Обабіч дороги подекуди стоять саморобні парканчики з гілочок від снігових переметів.

Раптом небо потемніло і з нього посипала біла пороша, яка згодом переросла в лапатий снігопад. Це було гарно. Зненацька дорогу перебігло зайченя, і то так швидко, що якби не залишені ним снігові сліди, то побачене можна було б поставити під сумнів.

Нарешті вдалось знайти повалений стовбур, де туристи зробили зупинку. Саме та була пора, щоб позбутись ранкової кави і чаю, але дупу на снігопад висовувати не дуже хотілось, в цьому плані з фізіологією більше пощастило чоловікам :). Рюкзаки  закутали у чохли і пішли далі.

Невдовзі побачили село Рокитницю.

 

Позаду лишилось вже біля десяти кілометрів. У місцевому магазині порадувала наявність платіжного терміналу. Олег привітався і сказав:

– Дві кави, будь ласка.

– З цукром? – чемно поцікавилася округла продавчиня.

– Одна з цукром, інша без. І ще цих сирних булочок, будь ласка.

Таня тим часом вже примостилася за столик у сусідньому приміщенні. Маючи досвід дизайну інтер’єру, вона прискіпливо оглядала цю їдальню (на слово «кафе», воно явно не тягнуло). Там стояло чотири столи з металевими кріслами оббитими коричневим дешевим шкірозамінником. Стільці були закинуті на стіл, як в школі, а за одним зі столів сиділо кілька сільських жінок, які вже збиралися йти.

– Доброго дня, привіталася туристка.

– І вам доброго, – відказали жінки, – звідки до нас прийшли? З Ковеля?

– Ні. З Ківерець.

– Ого! А чого вас аж сюди занесло?

– Та от… кави зайшли попити, – пожартувала Таня.

Тут підійшов сконфужений Олег з двома паруючими паперовими стаканчиками. Поставив на стіл і каже:

– Та сама історія що завжди в таких закладах: замовив каву без цукру, але його все-одно всипали на свій смак. Каву і пиріжки закусили своїми канапками.

Коли тепло розлилось по тілу, можна було і далі прискіпуватись до інтер’єру. Стіни були пофарбовані в сіре, на них висіли грубуваті полички з вазонами. Незрозуміло з якою метою, але висіли вони під стелею (мабуть, щоб не вкрали), що додавало несмаку цій їдальні.

– Як думаєш, як вони їх поливають?, – не стрималась Таня.

– Підстрибують, –  в’їдливо відказав Олег.

Запакували свої речі в рюкзаки, подякували і пішли далі.

В тому ж селі чоловік з загіпсованою рукою спустив сина на санях з гірки прямо на трасу, мабуть, щоб малий став схожим на батька.

Трохи вже поспішали, бо мали встигнути на стоянку до темряви. Планували заночувати біля Пісочного. Пройти потрібно було ще кілометрів з десять. Таня помітно стала відставати, набила черевиками великі пальці і вони добряче нили. Оскільки вже досить довго пара йшла мовчки, Олег запідозрив, що дружина втомилася… Хвилювався, але не показував цього, пробував жартувати.

За хмарами ховався захід сонця, сніг вже не чавкав під ногами, а помітно підмерзав, краєвиди були варті уваги. Поле. Дороги не було видно під снігом, тож ішли за свіжим слідом від воза. В лісі побачили позашляховик, Олег спинив і розпитав дорогу до озера. На початку села вони зустріли закинуту ферму. Стіни ще стояли, а шифер користувався у місцевих більшим попитом, бо не лишилось жодного листа… Іржава водонапірна башта була свідком колишнього тамтешнього господарства. Далі йшли посадкою – по ліву руку росли сосни, а по праву берези. Ось видно село. Зліва поворот на озеро, село залишилось осторонь.

– Ще 350 метрів, каже ґуґл, і на місці, – підбадьорює Олег.

– Угу, – промимрила Таня. Їй вони видались нескінченними.

Озеро. Поруч бесідка і замкнена хатинка, стежка не протоптана. На льоду сидять рибалки. Наші герої вирішили звернути трохи в сторону, щоб не ставати біля стежки. Сутеніло.

 

 

 

Знайшли гарну галявину і почали таборитись. Олег пішов по дрова, Таня ставила намет. Вітру не було, дим йшов вгору, руки не мерзли навіть без рукавиць. Коли загорілось багаття і поставився намет, подружжя оповив спокій. Воду для чаю і вечері топили зі снігу. Спершу нехитрий перекус, потім Олег довго попивав чай і втикав на вогонь, а Таня читала книгу при світлі налобного ліхтарика. Вже о дев’ятій полізли до намету. Спочатку лякала тиша, але сон прийшов швидко.

Коли вона відкрила очі, його поруч не було, а з двору доносився запах диму. Ранковий чай не заставив себе довго чекати і Таня виповзла назовні. Свіжого снігу за ніч не нападало, зате дерева покрились легким інеєм, особливо гарно це виглядало на ниточках павутини, що звисали з дерев, як ліани.

Дятел відколупував під корою свій сніданок.

– Що будемо варити? – чомусь спитав Олег. Вибір був невеликий: мівінка або рис. Оскільки рис в казанку зі снігом – погана компанія, то зупинились на першому. З десять мисочок снігу і невдовзі вода в казанку запарувала. Тим часом біля вогню розігрівались дві консерви.

Швидко розправившись зі сніданком, пара потихеньку збирала речі, неквапом попиваючи каву з цукерками.

Закинули за плечі рюкзаки і ще пішли глянути на ранкове озеро з місцевою назвою Данилове, хоча в гуглі воно прописане як Гнялбище.

Дощана кладочка з втоптаним снігом вела до вмерзлої в лід пристані. Лід був доволі міцним, всіяний ополонками-дірками, діло рук рибаків. Їх тут ходило чимало, жінки чоловікам обід туди ж носили. Олег пропонував піти через озеро далі, але Таня не змогла перебороти внутрішнього страху перед замерзлою водоймою. Їй здавалось, що лід не витримає їхньої з рюкзаком ваги і крига зрадить, а вона хапатиметься обмерзлими руками за краї ополонки… Холодна вода витисне останнє повітря з її легень і картинки трьох десятків років пропливуть перед очима за секунди…

– Ходи вже, – підганяв Олег, який не розумів, чому дружина прикипіла поглядом до ополонки.

Вже на краю лісу помітили невеличку дерев’яну хатинку, та таку маленьку, що рукою можна було дістати даху.

Маючи велику слабкість до таких старих, закинутих будівель, Таня подерлася на пагорб, щоб подивитись зблизька на те чудо архітектури. Вікна цілі, на дверях замок, але не замкнено. Слідів на снігу не було видно і вона ризикнули відчинити двері. На диво чисто, запаху сечі чи інших випорожнень не виявили. Стіни оббиті картонними коробками для теплоізоляції, на одній з стін  – старий плюшевий килимок з оленями. На підлозі лінолеум у вигляді паркету. Два невеликі вікна на протилежних стінах будинку прикриті квадратними саморобними фіранками. Металеве ліжко без матраца, стіл, лавка та тумбочка от  і всі меблі.

В кутку грубка, завбачливо змурована без металевих елементів, побілена глиною. Поруч лежить кілька рубаних дровиняк. Наші герої невдовзі після цього більше довідались про цю хатинку, пороспитувавши єдиного місцевого, який сновигав селом.

Той місцевий їм трапився, коли вони вже покидали село. Усміхнений, хоч і беззубий рот привітно сказав:

– Доброго дня, – не розглядаючи і не дивуючись вигляду наших туристів.

– І Вам доброго, – це вже Олег. – Дорогу не підкаже на Гончий Брід?

Чоловік почухав шию, зморщився, трохи подумав та й каже:

– Та ви не втрапите, я вас проведу, – і пішов десь через сусідські двори, бурмочучи щось про лінивого Сашку, який стежку досі не протоптав. Тоді й довідались, що хатину ту збудували сини цього ж чоловіка, який представився Василем.

– Та мої хлопці самі ту хату збудували, то їм років мо’ по 15 було… Дівок туди водили, – сміється. Зараз вони вже поженилися і онука одна є. Спинився і показуючи наліво каже:

Направо не звертаєте, – далі показує направо, – і наліво не звертаєте, а йдете прямо, он до того дуба, там дорога може й не протоптана, але там вона є.

Подякували Василеві та й пішли, добре що дорога прямо була, бо в старого з «право» і «ліво» плутанина. В Тані також таке буває, то Олег вже звик звертати увагу на жестикуляцію.

Зустріли мисливців з лайками, далі дорогою побачили чіткий заячий слід. Стежки розходились і плутались… І на туристів напав блуд, ґуґл казав, що є дорога там де хащі, а там де вона справді була, він про неї й не чув… Олег чомусь вирішив, що по кабанячих слідах вони вийдуть на потрібну дорогу. Таня сумнівалась у такій гіпотезі, ще й перспектива зустріти кабана, у якого слід ратиці біля 15 см, зовсім не веселила.

Сліди вели через болото, яке промерзло і тріщало під ногами, Таня пережила там мікроінфаркт: «тож тре було кабану, суці, пройти через болото?».

Кабан таки був не дурний і вивів туристів на дорогу, край якої стояла добротна бесідка, через трохи – ще одна.

А там показався злощасний Гончий Брід, який водив нашу втомлену пару кругами стільки, що невідомо, чи вони втраплять тепер на свій потяг.

Село ніби сміялося над ними, бо на зупинці стояв знак, на якому великими літерами красувався приклеєний напис «КАВКАЗ». Оскільки часу було мало, то наші подорожні розраховували на місцевий транспорт. Але поки йшли до наступного села, жодна маршрутка не проїхала, а дві машини не зупинились. У Тані давно вже промокла шкіра на черевиках від снігу і ноги страшенно нили. Невдовзі побачили Дроздні. На краю села була зупинка.

Оцінивши час, Олег сказав:

– На потяг своїм ходом явно не встигаємо, можемо на зупинці перекусити, – дружина давно нила, що помирає голодною смертю.

Печиво «Загора», булочки і кілька мерзлих цукерок запили холодною водою…

Перекусили і пішли. Дорогою натрапили на скутериста, який прив’язав двоє саней з дітьми і ганяв по селу, вар’ят. Вже смеркало, вийшли за село. Мимо проїхало кілька машин, не зупинившись. Взагалі-то наші бродяги не мали звички їздити автостопом, але таки хотіли втрапити на потяг, обіцяли дітям приїхати ще коли вони не спатимуть… Знову їде машина, позашляховик, який саме – не видно було (Таня більше в велосипедах розбиралась, ніж в авівках), махнула безнадійно рукою. Такий точно не стане двом прокопченим туристам з палицями і рюкзаками. Але на превеликий подив машина пригальмовує, стає.

– Підвезете до траси? – зрадів Олег, що не слухатиме більше жінчиного ниття про мокрі і втомлені ноги.

– А ви куди їдете? – спитав молодий чоловік, відчинивши дверцята, поруч сиділа молода пані.

– Та нам до Луцька, – Олег сміється.

– То завеземо до Луцька. А ви що, заблудились чи що?,- дивується водій, що нас так далеко занесло від дому. Поки розпитував, повкладав наші рюкзаки до багажника.

– Та ми подорожуємо, але більше на велосипедах, хотіли ще отримати досвід зимового походу з ночівлею, – відповів Олег.

Туристи повмощували свої підмерзлі дупи на задні шкіряні сидіння. Познайомились. Водія звали Сергій, а його дружину – Ірина. У салоні відчутно запахло димом, Ірина трохи закашлялась. Як виявилось, подружжя їздило в село до батьків на вихідні, через розряджений акумулятор трохи затримались, тому і встигли підібрати туристів.

Дорога була чиста, не слизька, як то було по селах. До Луцька втрапили швидко, там пересіли на 107-ий і вже о 8-й були вдома.

Таня Біла

By | 2018-01-28T13:07:22+00:00 Січень 21st, 2018|Волинь, пішохідний похід, туризм|5 Comments

5 Comments

  1. Oleg Nesh Березень 12, 2018 at 1:37 pm - Reply

    Респект!

  2. admin Березень 12, 2018 at 7:34 pm - Reply

    Дякуємо, приєднуйтесь 🙂

  3. […] озера Гнялбище (воно ж – Данилове) цієї зими ми ночували. Тоді воно було прикрите кригою, на кризі було чимало […]

  4. Ярослав Липень 11, 2018 at 6:03 am - Reply

    Хах,я проживаю в гончому броді)там шикарні ліси

    • admin Липень 11, 2018 at 6:12 am - Reply

      Безумовно! Цього літа ми знову побували поблизу Ваших країв. Оцінили переваги зими: взимку нема комарів.)) Але ліси справді дуже класні.

Leave A Comment