Загублені в лісі

Home/Загублені в лісі

Загублені в лісі

Увесь тиждень йшов дощ, тому прогулянки зводились до поїздок на роботу і походів у супермаркет. Тож коли у вихідні нарешті розвиднілось і блиснуло сонце, наші педалі закрутили нас подалі від цивілізації, де були дикі звірі, багнюка і загублена стежка, але почнемо спочатку.

Їхати вирішили спонтанно, того ж таки дня, тільки-но закінчився дощ, речі було вже спаковано. По дорозі у селі Озеро в місцевому магазинчику скупились продуктами і поїхали в сторону Гайового. Там спинились набрати води. Молода господиня була не дуже привітна, мабуть, через те, що відірвали її роботи на подвір’ї, а от її мама навпаки, виявилась дуже люб’язна, навіть хотіла пригостити нас кавою. Довелося відмовитись від такої заманливої пропозиції через брак часу – листопадові дні дуже короткі.

 Заказник "Зубр"

Тепло і затишно

Вже сідало сонце, коли ми добрались до лісу, дорога була всіяна калюжами і багнюкою так густо, що доводилося злазити з велосипедів, щоб їх оминати. В планах було стати на ночівлю біля лісового озерця, але сутінки змусили шукати нічліг раніше. Так ми натрапили на лісовий будиночок.

Спати в ньому не планували, натомість повкладали там свої ровери. Олег носив дрова (з цим проблем не було, навіть порізані кругляки лежали поряд), я збиралась ставити намет, аж раптом ми помітили світло фар… Під’їхав позашляховик з мисливцями чи єгерами, які поцікавились, чи не проїздила тут якась машина. Ми сказали, що одну бачили. Машина поїхала, а слідом проїхало ще дві такі, усі запаковані хлопцями в оранжевих кепках і в таких самих жилетках. Я думала, що вони лаятимуться за те, що ми тут стали на нічліг, але їм було байдуже, ну й добре.

Велики в хатинці

Велики в хатинці

Схід сонця

Схід сонця

Вигляд з намету

Вигляд з намету

Намет уже стояв, вогонь горів і варився чай. На вечерю зварили нехитру гречку і їли в прикуску зі скумбрією. Було не холодно і ми поскидали куртки. Темно було не довго, біля восьмої години викотився круглий місяць і не було потреби у ліхтариках. Сиділи і дивились на вогонь, великі обвуглені дровеняки весело тріскотіли і довго тримали форму, мені подобалося тицяти в них паличкою, яка спалахувала від їхнього дотику. Жару було стільки, що можна було і єгера підсмажити :). Ситі і напоєні чаєм ми полізли у намет ще до дев’ятої години, посміюючись, що наші діти ще, мабуть, вдома не сплять. Біля одинадцятої вечора я прокинулась від якогось шурхоту об намет, захотілося звільнитись від чаю, але виходити було страшнувато і я розбудила чоловіка. Місяць підкотився ще вище і тепер освітлював хатинку, траву, можна було збирати гриби. Ми підкинули дров, оскільки вітру не було зовсім, то вогонь не становив загрози, а навпаки створював затишок і відлякував диких звірів, які ховалися за деревами. О третій годині я прокинулася і відчула, що виспалась :), підкинула дров до жару і пішла до намету, бо трохи страшнувато самій сидіти вночі в лісі. Якісь звірячі голоси не давали заснути, але не довго…

Дівка на призбі :)

Дівка на призьбі 🙂

Сніданок доварюється

Палаючі ровери :)

Палаючі ровери 🙂

Ще до сьомої ранку вже повилазили з намету, спати було тепло і сухо, хоча вранці надворі було трохи нижче нуля. Жар ще димівся і розвести багаття не становило проблем. Хто зранку не пив зеленого чаю з казанка, то не зрозуміє краси фото нижче.

Чай з казанка

Поки Олег варив рис, я оглядала ліс на вміст грибів, але нічого путнього не знайшла. Сніданок видався на славу, рис, два види риби і квасолька!

Готово!

Готово!

Без коментарів :)

Без коментарів 🙂

Вілігурські

Вілігурські

Ще пили каву, фоткались і помаленьку збирались в дорогу. У походах часто пропалюємо консервні банки, так от чи то метал вже не той, чи то жар такий лютий був, що жестянка за три години прогоріла навиліт, а ще через годину – розсипалась в порох…

Поїхали в сторону Городища. Дорогою нам трапився мертвий хутір невідомого походження. Кілька добротних будинків, сарай, водонапірна башта і напівзасипані колодязі – усе занедбане.

Дах добродії порозкрадали, зруйновані грубки чорніли обвугленою цеглою, підлога також розібралась на дошки.

Дерев поряд з будинками не було, аж дивно, що жодної яблуньки поруч не насаджено…

Сумні будиночки

Сумні будиночки

Поруч нова бесідка

Поруч нова бесідка

Колись тут було життя

Колись тут було життя

Після хутора ми не втрапили на ту дорогу, якою планували їхати, але на той час ще цього не знали.  Багато багнюки, розбита дорога і повалені дерева не давали пересуватись велосипедами, йшли 5 км. за годину.

Далі стало зрозуміло, що машини тут вже не їздять через лісові завали, які спочатку подекуди були розчищені, розпиляні на колоди і відкинуті на сторону, але не до кінця.

Вело-доріжка :)

Велодоріжка 🙂

Це вже трохи почистили

Це вже трохи почистили

Ні їхати, ані йти...

Ні їхати, ані йти…

Раптом ми помітили, що слідів машин немає, тобто дорога була, але тут вже давно ніхто не проїжджав через завали… Повертатися пішки назад дуже не хотілося і Олег запропонував побігти і розвідати далі дорогу, а я мала лишитися з велосипедами і чекати. Домовились, що він через півгодини повернеться. Побіг. Я лишилась, ходила по периметру, оглядала місцевість, перекушувала булочками… Пройшло 25 хв., нікого не видно і не чути. Я викарабкалась на повалений стовбур, щоб дальше бачити і стояла так тихо хвилин зо три. Почувся тріск гілки, “пунктуальний”, подумала на чоловіка, вже хотіла злізти, але замість знайомого обличчя побачила страшну, дику, кабанячу  морду і мало не гепнулась зі своєї схованки! На моє, чи кабаняче щастя з іншого боку вибіг Олег і звірюка затріскотіла гіллям в протилежний бік.

Звірина

Звірина

Годівничка

Годівничка

Дикими стежками...

Дикими стежками…

Дорога знайшлась, правда не така як хотілось, але та просіка, пересипана сухими стовбурами, вивела нас на лісові стежки мисливців, де стояли годівниці і кишіло слідів від копит. Звірі протоптали добрячу стежку протяжністю 7-9 км. до сільських угідь, по них було також важко їхати, тож пересувались так і так.

Миловидна канавка супроводжувала нас довгенько, поряд тусувались велетенські круки на сухих деревах.

Канавка

Канавка

Коники потомились

Коники потомились

Навігатор поможи!

Навігатор, поможи!

Коли вийшли з лісу, можна було скористатись навігатором, щоб побачити куди веде нас ця болотиста дорога. Виявилось, що ми на правильному шляху і рухаємося у сторону Муравища, як і передбачали.

Симпатичний, хоч і старенький місточок через канавку, на якій подекуди бобри поробили загати, йти по ньому ми не пробували :), здається, що він відіграє тут естетичну роль.

Тільки-но вибрались з польової багнюки і почистили черевики, як… “вляпались” в цивілізацію, від якої ще довго відмивались у кінцевій баюрі. Далі був справжній асфальт, на нього почали відвалюватись рештки лісових стежок з наших шин, крил і навіть з черевиків.

Купили солодкого хабаря дітям, за те, що вештались по лісах з ночівлею, додому потрапили ще завидна.

Таня

Треки маршруту (з невеликими глюками).

День 1: https://www.strava.com/activities/1262583880

День 2: https://www.strava.com/activities/1264442369

Відеозвіт:

By | 2017-11-12T20:15:38+00:00 Листопад 5th, 2017|Велопохід, Велосипед, велотуризм, Волинь, туризм|1 Comment

One Comment

  1. […] Там знайшли бесідку, яку ми з Танею помітили ще минулої осені (Загублені в лісі). […]

Leave A Comment