Вовча історія

Home/Вовча історія

Вовча історія

27 травня 2017 року до лав Білої Ворони увійшов ще один учасник – пес Вовчик. У складі нашої сім’ї він вже давно, а от у велопоході з ночівлею участь взяв вперше. Ми попросили його висловити свої враження про похід, а на додачу він люб’язно долучив автобіографію.

Вступ. Автобіографія.

Я погано пам’ятаю раннє дитинство… У собачому притулку нас опинилось четверо. Щодня когось забирали, а мені хотілось, щоб по мене прийшла мама. А натомість я опинився у руках хвостатого чоловіка, це мене трохи заспокоїло – свій! Точна копія тієї людини, тільки менша на років тридцять тицяла в мене пальцями – це називалося погладити, я потім про це довідався. У притулку людям пообіцяли, що я буду маленького розміру і вони повірили. Їхали ми у якомусь шумному транспорті, зараз можу вже сказати, що то була маршрутка.

Далі були ще й інші люди – бабуся і дідусь. Він натягнув мені щось на шию, я думав, щоб задушити, а це виявляється мода така у домашніх собак. Отримав мисочку і будку зі старого телевізора (не знаю що воно таке, але зручно). Кликати мене стали Вовчиком, це на честь моєї далекої рідні – вовків. Я добре їв, про це турбувались дідусь з бабусею, гуляв з малим, знайомився з місцевими створіннями – котами.

Пройшло трохи часу, хвостатий став десь пропадати, це називали роботою, а малий їздив до школи. Мною стали опікуватись ті, що лишались вдома. Жили ми так розмірено п’ятеро: я, малий, хвостатий і дідусь з бабусею. Малий все рідше виводив мене гуляти, більше сидів за комп’ютером (так хвостатий казав, коли сварився за це на малого), але я ходив собі сам і з дідом на базар за смачненьким. Ганяв котів і курей, а більше людей любив обгавкати, хоча таке і зараз часом буває, особливо якщо ходять якось дивно, хитаються і тхне від них чимось недобрим.

Часом заходили інші люди і йшли, а одного разу двоє залишилось з нами, я все думав, коли вони підуть, бо усі йшли, а я люблю їх пооблизувати на прощання. Напевно тих двох вони також у притулку взяли, тільки в іншому. Це були мама з дитиною, я їм сподобався і стали ми жити уже усімох. Та дівчинка мене любила, гладила, а я в свою чергу її смачно облизував, тільки це чомусь нікому не подобалось. Я думав, що у нас уже не має місця брати людей з притулку, але хвостатий привіз (досі не знаю де він його взяв) людське дитя, трохи більше від сусідського кота. Стало неспокійно, через те дитиня мене вже в хату не пускали, це було образливо.

Далі люди зрозуміли, що їх трохи забагато і я зрадів, може когось віддадуть назад у притулок? Але кого, я до всіх уже звик… Приїхала машина і повантажила людські речі, а також мою – вже більшу – будку (бо в телевізор давно я вже не влажу), відеречко і ложечку на кашку. Усі, крім дідуся і бабусі, переїхали у інший будинок. Я не знав як мені бути, як я маю наглядати за усіма, коли ми живемо в різних місцях? Довелося бігати і туди, і сюди, щоб слідкувати, чи все гаразд.

Дитиня було смішним, але мені було трохи прикро, що стільки уваги на неї витрачають…Згодом усе стало на свої місця, коли мале почало ходити як я – на чотирьох лапах, ми могли облизувати одне одного.  Я частенько спав у кухні на килимі,часом мені навіть витирали лапи, коли йшов дощ. Сварили мене, коли недоїдав кашу, а робив я це з турботи про них, не знав же чи вони не голодні, вони ж мої. Коли переконався, що все у них гаразд – найменша їздила з хвостатим і зі своєю мамою у садочок, середня ходила до школи (я її частенько проводжав, охороняв, щоб всякі коти, кури, собаки і люди не ображали), а старший «малий» їздив до своєї школи десь в іншому місті – то я зрозумів, що часто лишаюсь один, і вирішив перебратись знову до дідуся і бабусі. Там я й жив, бігав з дідусем на дачу, часом робив шкоду. Отак приглядав за ними, але напевно не дуже пильно, бо одного вечора дідуся забрала швидка (так я потім підслухав) і після того я його більше не бачив…

Стало сумно і самотньо, я сам тинявся по базару, біля хлібного кіоску, але марно – він не повертався. Я не справлявся по господарству так добре, як це робив дідусь, і хвостатий переїхав до нас зі своєю сім’єю, щоб допомогти мені доглядати бабусю.

Життя продовжувалося, я радів і сумував. Якщо настрій не той, то люблю часом повити під хатою ввечері, бабусі це діло страшенно не подобається. А в холодні дні і навіть влітку можу підхопити шмарклі, так називають мої милі зелені краплинки на носі, які я часом можу ненароком витерти об когось з людей. А хвостатий з сім’єю вже узяв собі за звичку подорожувати частенько на дивних штуках з круглими лапами (десь я почув, що це зветься велосипедами) і називають ці подорожі – мандрівками білої ворони, хоча ніяких ворон я з ними не бачив. Я все пориваюсь побігти з ними, але завжди мушу лишатись на господарстві.

Похід.

Того дня все починалось буденно. Після нічної роботи на сторожі в буді я трохи відпочивав, потім був сніданок, хоч і запізнілий, далі я водив хвостатого до магазинів і на базар. А вдень люди почали все більше метушитись. Витягли свої дивні штуки на круглих лапах, які їм помагають швидко бігати, чіпляли на них якісь клунки. Зазвичай після цього мене прив’язують і покидають, але цього разу все пішло не так. Вони мене не прив’язали і навіть покликали за собою!

Ну звісно ж я побіг! Треба ж їх охороняти. Бо ж постійно бороню їх від собак, котів, курей та інших двоногих! Тож мусив і зараз. Були там хвостатий, його подруга і двоє їхніх крикливих дитят, менше ще навіть не саме бігло, а було причеплене десь до круглолапої штуки у хвостатого за спиною.

Було спекотно, бігли ми довго, а я ж уже поважний пес в літах! Нема у них совісті. Прибігли кудись, де я колись бував ще з дідусем. Це називають «дача». Там дерева ростуть, кущі, ще якісь дрібні травинки й зілля на свіжій землі, де мені чогось не дозволяли лежати. Там я хоч знайшов воду. Багато води. Досхочу напився і скупався. І трохи відпочив.

А потім вони знову десь побігли. Поміж якимись хатами, де я раніше й не бував. А там же чужі собаки, я ж там не свій і втомлений. А треба їх боронити. Це важко, та ще ж і звичайна собача честь не дозволяє мені потріпати якесь нав’язливе щеня на його території.

Прибігли ми до якоїсь річки і лісу біля неї. Там гарно пахло, і пташки щебетали. Але я втомився. Вони мені дали кістку. Був голодний, так що того вечора навіть нічого їм не залишив. Але вони й так щось їли, на запах – не таке вже й добре. Люди поставили якусь таку-сяку будку, але вона мені не вселяла довіри. Я вирішив, що хай вже краще самі там сплять, а я ліг поруч.

Вночі було не дуже спокійно: голосно гавкали собаки з сусіднього села, співали пташки, багато різних пташок, навіть жаби теж співали. Я майже не спав – стеріг.

Вранці мама дитинчат бурчала, що хтось вкрав сало, яке вона ввечері смажила на вогні і підвісила на дереві. Косилась на мене. Але ж не лажу я по деревах! Образився.

Вони там ще трохи тинялись від лісу до річки, їли, мені ще давали кістки.

Я трохи з’їв, але одну велику кістку прикопав – все ж нема в мене довіри до людей, які змушують порядного пса бігти світ за очі. Може наступного разу знов мене туди поженуть, а кісточку забудуть взяти?

Знову бігли. Іншою дорогою. Через чуже село з чужими собаками, нестерпними котами, бридкими курми, підозрілими людьми… Але я нікого не чіпав – бо ж я порядний пес. І спека… Але нарешті повернулись додому.

Коли наступного ранку хвостатий витягнув свою залізяку з круглими лапами, я заліз у свою буду і зразу сказав, що нікуди не побіжу! В мене й удома роботи багато.

Вовчик

By | 2017-06-05T09:55:14+00:00 Червень 1st, 2017|Велопохід, Велосипед, велотуризм, Волинь, туризм|0 Comments

Leave A Comment