Ківерці-Любешів-Люб’язь-Тросне-Ківерці (5-9.07.15)

Home/Ківерці-Любешів-Люб’язь-Тросне-Ківерці (5-9.07.15)

Ківерці-Любешів-Люб’язь-Тросне-Ківерці (5-9.07.15)

На початку липня випало у нас кілька вільних днів поміж двома подіями, які аж ніяк не підлягали переміщенню. Отож і вирішили ми їх використати на відпочинок. Оскільки грошей на навколосвітнє турне цього разу нам явно бракувало, довелось обмежитись поїздкою велосипедами з єдиною нашою власною хатою на багажнику.

Дорога нам передувала нелегка, тож вирушити планували якомога раніше. Ще з вечора суботи, 4-го липня, ми майже повністю запрягли і спорядили своїх три вірних коника і припнули їх на веранді. Але все одно без непередбачуваних моментів не обійшлось, тож виїхали трохи пізніше, ніж сподівались – о 7-й ранку. Команда була така: Я (Олег), моя дружина Таня і двоє з наших дитюків: Артур (16 років) і Ніка (2 роки). Ніка сама крутити педалі поки що відмовляється, тому я був у привілейованому становищі: велоторбами мене не навантажували, натомість я мав приємну балакучо-співучу супутницю у велокріслі.

Їхати у ранкову пору було дуже приємно і оптимістично: сил багато, машин мало і поки що не спекотно. Їхали ми з Ківерець на північ. На одному подиху промайнули Сокиричі, Озеро, Тростянець. Десь там за ним декого з команди наздогнав голод. 🙂 Вирішили з ним розібратись у Колках. Після кількох невдалих спроб знайти пристойний харч, ми зробили привал біля столиків при магазині з кафетерієм “Вікторія”. Ми з Танею у цьому колківському закладі зупинялись вже вдруге, і, здається, вдруге мали справу з двома білявками, які дивились на нас, як на диких бабуїнів. Прохання влити більше номенклатурної норми води у чай якось просто не вкладалось у їхні світлі голови, так само як і прохання у той самий чай цукру не сипати зовсім. Ну але два з чотирьох чаїв нам таки вдалось врятувати від цукрування. З бідою ми там перекусили, перепочили і покотились далі.

Наступний вагомий перепочинок у нас був перед Маневичами, на Оконських джерелах. Хто не був – завітайте. Там гарно, свіжа прохолодна вода, можна без зайвих комплексів витягнути ноги на лавочці і зверхньо повитріщатись на автомобілістів, які стоять з великими бутлями в черзі по воду і витріщаються в свою чергу на розкутих веселих босоногих велосипедистів і пхаються поміж ними без чарги зі своїми скромними велофлягами.

Оконськ Оконськ

Їдемо далі. В Маневичах на автовокзалі нам не зовсім випадково попались два моїх одногрупника, з якими ми напередодні святкували 20-річчя випуску з університету. Один чувак місцевий – маневицький, другий присунув з Києва. Хлопці вже були тверезі але не так щоб свіжі. 🙂  Ми знову таки виглядали краще. Але день тоді був відверто спекотний – десь до 34 градусів, так що довго щебетати ми не стали і посунули далі на північ. Вже трохи підтоптані і зморені сонцем дотеліпались до озера Тросне за Карасином. То була спекотна неділя, тому людей і машин там було до дідька. Нам реально важко було втулити своїх два каремата в тіні під деревами. Там ми купались і обідали. Таня зіткнулась з неочікуваною проблемою: через зневоднення ротової порожнини їй було вкрай важко ковтати. Колись і в мене траплялась така біда, та ще й в гострішій формі. Я майже добу практично не міг їсти. Ну з Танею було не так кепсько, але все ж їла мало. Довелось мені виручати кохану і їсти подвійну норму.

Озеро Тросне Озеро Тросне

Коли ми вирушили далі, ліворуч від траси я бачив лісову пожежу. Це не було аж так видовищно – просто окремі острівці вогню і диму знизу поміж деревами. Інші мої супутники навіть цього не помітили. Думаю, пожежа була в початковій фазі. Але тривожно… Я вже думав набирати 101, але помітив неподалік у лісі дві машини, зокрема й пожежну, так що заспокоївся. Забігаючи наперед скажу, що коли ми 9-го числа повертались цією дорогою назад, вже були дуже добре помітні випалені ділянки лісу. Вигоріла трава, кущі і молоді дерева. Деякі великі дерева були повалені, очевидно, для запобігання поширення пожежі. Виглядало це все дуже невесело.

ЖуравельНу а того – першого – дня нашої мандрівки ми далі їхали малолюдними місцями Камінь-Кащирського і любешівського районів. Спека, палило сонце… Нам не хотілось везти великі бутлі з водою, тож обходились велофлягами. Тому доводилось шукати колодязі мало не в кожному зустрічному селі. Найбільше запам’ятався водопій на подвір’ї якогось ветеринарного об’єкта десь після мосту через Стохід (там були кумедні доброзичливі чуваки, яким ми перебили застілля), і вже десь ближче до Любешова, мабуть, у Седлищі, де на подвір’ї старенької хатки з господарів був тільки пес (прив’язаний, на щастя) і справжній, функціонуючий колодязь-журавель.

Отак ввечері дотеліпали ми до Любешова, де нас люб’язно зустріли родичі – мій рідний дядько Федір, моя двоюрідна сестричка Лариса (донька Федора) і її донечка Даринка. Приємно мати родичів і друзів у важливих пунктах мандрівок. 🙂 Звісно, ми мали з собою намет і все необхідне, але тоді з приємністю скористались вигодами цивілізації. Бо ж таки того дня ми подолали 132 км. Таня, Артур і Ніка побили свої рекорди. 🙂

Любешів. Брама.Наступного дня, а це був понеділок, ми не поспішали, привели себе в людський вигляд, пройшлись Любешовом (де я народився і провів перших 2-3 роки життя) і місцевим парком (гарний, але трохи занедбаний; але хіба це дивно?), відвідали ще дві хати з родичами. Доводилось тримати себе в руках і не переобтяжувати животи всякими наїдками і напоями, бо ж таки треба було вирушити до ночі далі.

З цим ми впорались і посунули до села Люб’язь і однойменного озера. Це вже було якихось 10-11 км, просто невелика вечірня прогулянка. По дорозі по обидва боки бачили дими ще двох пожеж у лісах на торфовищах.

Люб'язь. Захід сонця.Сонце вже готувалось сідати за прибережні дерева, коли ми оглядали берег і консультувались з місцевим людом, де нам краще розбити табір. Поради ми уважно вислухали, але проігнорували. Як потім з’ясувалось, цілком слушно, бо місце ми собі вибрали дуже навіть вдало: озеро близенько, дров вистачало, зайві люди не вештались. А в той вечір ми ще трохи потерпали від ґедзів, яких після заходу сонця змінили комарі, яких невдовзі здуло страшним вітром. Здуло їх, правда, поза наметом, а в наметі їм було затишно, так що ми довгенько за ними полювали. Отак під дзижчання комарів і завивання вітру нам ще довго не дуже-то спокійно спалось. Тільки наша Ніка не переймалась і мирно дрихнула. Вже ближче до ранку вітер вщух і ми стали засинати. І ось коли я вже не надто міцно, але все ж спав, я почув страшний котячий вереск і відчув, як якийсь величезний котяра продирає лапою стінку намета прямо за моєю спиною і борознить мене своїми пазурами… Це мене, звісно, розбудило. 🙂 Як виявилось, якийсь кіт неподалік справді верещав, від цього перелякана Таня схопила мене за спину, що й сплелось у такий мій сон.

Чувак на катамараніНаступного ранку ми помітили на березі біля нашої стоянки катамаран з будкою. Прямо-таки круїзний лайнер поліського масштабу. Його ввечері тим вітриськом зірвало з якоря і пригнало до нас. На катамаран з метою риболовлі поліз якийсь чувак, і до півсмерті перелякався, коли з будки вилізло заспане і запухле патлате чудо (не я!), яке саме було дуже здивоване опинитись на протилежному березі.

На Люб’язі ми купались, гуляли, байдикували… Озеро гарне, людей небагато. От тільки перед заходом сонця – ґедзі, а після заходу – комарі.

Люб'язь Люб'язь Люб'язь
Люб'язь Люб'язь Люб'язь
Люб'язь Люб'язь Люб'язь
Люб'язь Люб'язь Люб'язь

В середу вранці ми поснідали і згорнули наш табір. Погода стала різко мінятись, і поки ми доїхали до Любешова, нас навіть непогано підмочив дощ. У гостинних родичів ми пообідали, дощ тим часом минув. Та й покотились ми у напрямку дому.

Німецький ДОТ часів Першої світової. Тобто йому вже років 100. Село Седлище.

Колективний водопій. Біля тих самих ветеринарів

На мосту через Стохід

Купання у Стоході

Того дня ми доїхали до Тросного. Людей там було вже значно менше, а до кінця дня ми там і зовсім самі лишились, що було дуже приємно. От тільки знову піднявся вітер, який пригнав до нас дощ. Але ми були до нього готові, так що ми навіть не засмутились. А зранку вже було сонце, яке майже висушило наш намет.

Отож, на п’ятий день ми поїхали додому. Нічого особливо пам’ятного ніби вже й не сталось. Ну хіба що якусь шалену бабку на скутері ми мало не зім’яли колесами нашої колони десь у Прилісному. При такій їзді вона до цього дня вже має значні шанси покинути наш світ. 🙂 А ще в Оконську бачили живу форель прямо в озерці з джерелами, де вона не мала б бути (форель вирощують у каскадних ставках нижче). Не особливо ми квапились, так що прибули додому ввечері.

Кілометраж мандрівки по днях:

  1. 132 км.
  2. 10 км.
  3. 0 км.
  4. 55 км.
  5. 88 км.

Загальна тривалість подорожі – біля 285 км. Більше фотографій можна подивитись тут.

By | 2017-04-03T18:09:11+00:00 Липень 20th, 2015|Велопохід, Велосипед|0 Comments

Leave A Comment